Миргородська гімназія імені Т.Г.Шевченка Миргородської міської ради Полтавської області
Субота, 08.08.2020, 20:12
Вітаю Вас, Гість
Працівник кримінальної поліції


Друзі сайту


Пошук


Головна » Статті » Виховна робота » Сценарії заходів

Виховна година "Україно! Ти моя молитва!"

Сценарій години спілкування за темою:
"Україно! Ти — моя молитва!"

Автор: Носенко Володимир Анатолійович,
класний керівник 11-Б класу

Зміст виховної діяльності: Ціннісне ставлення до суспільства і держави
Час проведення: 45 хвилин
Місце проведення: класна кімната
Тема: «Україно! Ти – моя молитва!».
Мета: виховати в учнів почуття любові до своєї Батьківщини, поваги до власного народу. На прикладі етнографічних матеріалів, літературних творів та історичних джерел продемонструвати учням кращі традиції та чесноти нашого народу.
Обладнання: Урочисто прибрана актова зала, диски для музичного супроводу, проектор, екран, ноутбук, вишиті рушники, український національний одяг.

ХІД ЗАХОДУ

Сцена. В глибині тин з лози. Біля нього криниця. Сцена прикрашена зеленню, квітами. На сцену виходить дівчина. Милуючись красою навколишньої природи говорить:
Чом, земле моя,
Так люба ти мені.
Чом, земле моя,
Чарує так мене
Краса твоя?
1-ша ведуча: Велика і красива земля України – неозорі степи і поліські пущі, зелені Карпати і широкополі лани Подніпров’я, вільні причорноморські простори і задумливі береги зачарованої Десни. Але для кожної людини наймилішим куточком на землі є рідна батьківська хата, садок біля неї і криниця, стежка від якої веде нас до рідних вікон, до найтеплішого тепла. “Об’їздив світ, - каже один літній чоловік, стоячи біля своєї криниці, - а солодшої води від нашої не зустрічав”.
Його криницю викопав дід, вимостив стіни круглим камінням – вічна.
2-га ведуча: Шукали люди здавна, яке слово може вмістити в собі глибини мудрості, добра, знань, і спинились на слові “криниця”. Отак і чуємо: Омиймо душі свої з криниць первородних і чистих, черпаймо з криниць народного розуму, невичерпна криниця слави нашої, криниця Слова, що єднає народ...
1-ша ведуча: Готуючи нашу сьогоднішню розповідь, ми зачерпнули з криниці нашої духовності невмирущі слова Шевченка, Нечуя-Левицького, Стефаника, влучне народне слово, зачерпнули мелодії українських народних пісень. І нехай жива вода цих слів і мелодій очистить наші душі.
На сцену виходять хлопці і дівчата в українських національних костюмах.
Звучить пісня “Туман яром...”
2-га ведуча: З давніх-давен люди бережно ставились до криниці, оспівували в піснях, складали легенди. ...Била з-під землі криниця. П’єм воду – не нап’єшся. Вмиє, було, дівчина в ній своє лице – красунею стане. Парубки пірнали – дна не досягали. Сили їм молодечої додавала чарівна криниця. Коли на землю нашу ступили завойовники, їм також закортіло напитися води зачерпнути – пішла криниця глибоко в землю, не дала сили ворогам лютим.
1-ша ведуча: А ось послухайте, що оповідає Нестор-літописець із святої Києво-Печерської лаври золотоверхої. ...У літо 997 року, тобто тисячу років тому, набігли на місто Білгород, що лежало неподалік від Києва, люті степові зайди. Набігли і стали під високими мурами. Не день, не два тривала ворожа облога. З’їли Білгороді всі свої запаси, і почався в місті голод.
- Не буде нам порятунку, помремо всі, - забідкалися люди, - треба здаватися. Може хоч хто з нас уціліє. А один старезний дід і каже:
- Потерпіть-но ще кілька днів. Спробуємо напасників перехитрити. Тільки принесіть, у кого ще лишилося, по жмені борошна. Та зробіть затірку, та викопайте криницю, та поставте в неї діжку і затіркою наповніть. Потім викопайте ще одну криницю і опустіть туди в діжечці розбавленого водою меду.
От люди так і зробили. А далі гукають з валів ворогам:
- Нехай кілька ваших прийдуть та подивляться, як нам ведеться в облозі.
Вибрали напасники десять кращих мужів своїх та й прийшли.
- Пощо ви губите себе? Хоч п’ять літ під мурами стійте, хоч десять – все одно нічого не вистоїте. Гляньте, які в нас криниці чудодійні: в одній затірка, в другій – медвяний відвар. Їж та пий собі донесхочу.
Опустили вороги відро в одну криницю, в другу: о диво дивне! Сама земля білгородців годує. Вернулися вони до своїх, розповіли про все, - і обійняв орду страх, і відступилася вона від Білгорода без бою.
2-га ведуча: Оспівана, оповита легендами, казкою в душі наші увійшла українська криниця. По сцені проходять хлопці і дівчата з піснею “Ой у полі три криниченьки”.
1-ша ведуча: У народі говорять: Хто п’є воду з доброї криниці, той добра людина. А маленьким дітям наказують: не кидай нічого в криницю, не плюй в неї – це гріх!
Буває в дорозі мучить спрага, покидають сили. Аж ось біля дороги криниця. Підходить подорожній до криниці, нап’ється студеної іскристої води і помолиться Богу за того, хто її викопав.
/Уривок із поеми Т.Г.Шевченка “Москалева криниця”/
Взяв якось
Заступ і лопату
Та й пішов собі у поле
криницю копати.
“Нехай, - каже. – Колись люди
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити”.
2-га ведуча: Криниць в селі було 2-3. Підземну частину криниці мурували з каміння, зверху ставили кадіб, або влаштовували зручне цямриння. Воду з неглибоких криниць витягували деревяною палицею, глибокі криниці мали журавля та вали. Біля криниць клали один-два видовбані з колод жолоби, щоб поїти худобу. Тричі на день біля сільських криниць вирує життя. Парубки напувають худобу, дівчата й молодиці носять воду, і разом з тим тут можна почути всі сільські новини.
До криниці виходять з відрами три жінки.
(Інсценізація новели В.Стефаника “Новина”).
Перша жінка. Чулись-те, сусідко, що витворив Гриць Летючий?
Друга жінка. Йой, ґаздине, чом не чула!
Третя жінка. Та ж весь світ гомонить: неню рідну дитину в ріці втопив.
Перша жінка. Ая, ая... Доцьку втопив, а старша, Гандзуня, випросилася.
Друга жінка. Йой, йой, як вони бідували, відтоди, як умерла Грицика.
Третя жінка. А діти їсти просять щодень.
Перша жінка. Я там мовлю, газдині, як би там не було, а дитина най би жила.
Разом. Най би жила. Най би...
На сцену виходить Гриць Летючий.
Гриць. Най би жила. Най би... Та що я ворог своїм дітям? Люди добрі, то ж моя кров, моя плоть! Оскільки, скажіть мені, скільки я міг знести на своїх плечах того плачу, тої кривди дитячої. Щодень: “Дедю, ми їсти хочемо!” То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Айно як так мучитися – най ліпше вмерти. За що мусять мучитися ті невинні янголятка. Хто їм їсти дасть? Ніхто... А панам скажу: що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц!
1-ша ведуча: Біля криниці найчастіше садили калину. Це не випадково, адже корінь калини, як і виноградна лоза, пронесений чутливою рукою над землею, вклоняється глибинному джерелу. Чує калина воду через земні глибини, як голос життя, і горнеться до затаєного джерела. У народі кажуть: де калина, там і вода. Це допомагало козакам під час походів знаходити в полі воду.
Пісня “При долині кущ калини...”
2-га ведуча: Вважають, що людина тоді стає дорослою, коли самостійно вносить в хату відро води. Тому діти охоче бігли разом з дорослими до криниці. А там де діти, там завжди жвава розмова.
До криниці з відрами виходить бабуся з онуками.
Хлопчик. Бабусю, а чи наша Україна велика?
Бабуся. Велика, дитино, велика... Та що з того? Вона в тюрмі.
Дівчинка. А що таке тюрма? Може арешт такий, як тут у нас є на селі.
Бабуся. Такий, такий дитинко, лише значно більший...
Хлопчик. А чи палиться в нім?
Бабуся. О, ні, дитинко, - там ніколи не палиться: ні літом, ні зимою.
Дівчинка. То вона бідна змерзла?
Бабуся. Змерзла, ще й як змерзла!
Хлопчик. Бабусю, а то правда, що вона має на голові терновий вінець?
Бабуся. Правда, дитино, правда.
Дівчинка. І крівця тече бабусю?
Бабуся. Тече, дитинко, тече – ще й руки її скували.
Хлопчик. І руки скували? То вони будуть мати великий гріх, що її так страшно мучать. Великий, великий... Я знаю за пташку великий гріх, а за Україну ще більший. О, Коби я так міг, я розбив би двері від арешту, скинув би вінець, розкував руки і випустив Україну на волю.
Дівчинка. І я би тобі допомагала.
Бабуся. Ох, коби так...
Діти з бабусею виходять, допомагають їй нести воду.
1-ша ведуча: З того часу минуло багато літ. Прийшла війна, і Михась вступив в ряди січових стрільців, щоб боротися за Україну, а Вірочка вступила до Червоного Хреста...
(До криниці виходять юнак і дівчина. Бабуся благословить їх, кроплячи свяченою водою і промовляючи: “Боже збережи”).
Дівчина. Ми повернемося, бабусю.
Юнак. Ми визволимо Україну!
2-га ведуча: Бодай на хвилю, а все ж таки вони бачили Україну без тернового вінця, і в ореолі слави – і до цього спричинилися й своїми змаганнями.
1-ша ведуча: Свячена вода. Цій воді приписувалася магічна сила. Нею натирали хворі місця і вірили, що поможе. Найкраще ця вода помагала при вроках, хворобах, що їх спричиняло погане око. Святили воду на Йордан. Все село від старого до малого йшло на річку. Посудину, в якій несли воду, прикрашали і квітами, і стрічками, і хрещатим барвінком.
2-га ведуча: Цього року, як і багато років назад, все село наше прийшло до річки на водосвятіє. І полинуло над рікою слово Боже, і злетіли в небо голуби, і очищувалися душі наші. А коли поверталися з освяченою водою додому, то газда кропив нею всю свою господарку і всю родину, примовляючи: “Будьте такі здорові, як ця йорданська вода!”
Дівчата щедрують “Ой, на водах на Йорданах”.
1-ша ведуча: Незнайомих криниця знайомить.
Інсценізація уривку з повісті Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.
Хлопець. Дівчино, а чи добра вода в вашій криниці?
Дівчина. Найдобріша в світі.
Хлопець. Та скажи-бо дівчино, з якого ти села?* Чи з Бієвець, чи з Дешок?
Дівчина. З Бієвець, а тобі нашо?
Хлопець. А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
Дівчина. Мелашка. Оце, який ти цікавий!
Хлопець. А як твого прозивають?
Дівчина. Охрім Балаш. Може хочеш знати як матір звуть! (сміється). А ти сам бієвський?
Хлопець. Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдешенко. Мелашко, як побачив тебе, то наче з криниці погожої води напився. Твоя краса, твої чорні брови, неначе моє здоров’я. Як глянув я на тебе, то неначе набрався здоров’я. Може ти вийдеш до криниці завтра надвечір... Чи прийдеш, Мелашко?
Дівчина. (Тихо). Прийду.
2-га ведуча. А вечором, коли купалися в чистих водах криниць, криниця слухала людські таємниці. “Я зірву для тебе найпахучіші квіти землі, дістану з неба і кину до твоїх ніг зорі, візьму на руки і обнесу навколо світу”. Так говорив він. Вона, дівчина, в якої червоними яблуками щоки і великі, мов сливи, очі, німа від захоплення, дивилася на нього. Віра в те, що все буде так, а не інакше, підносила її до хмар. Але, на жаль, живе на світі і зрада.
Уривок з поеми Т.Г.Шевченка “Катерина”.
Кохайтеся ж чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі – чужі люди,
Знущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
а донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там і заночує.
Не дві ночі карі очі
Любо цілувала,
Поки слава на все село
недобрая стала.
Нехай собі тії люди
що хотять говорять,
Вона любить, то й не чує,
що вкралося горе.
1-ша ведуча. Певно, нема в світі ліпших газдів, як у нашому краї. Як поставить газда хату – мов дзвін проти сонця. Як виріже, вималює ворота – наче двері до раю. А криниця біля хати, ніби писанка. Одна краща від іншої. Усміхаються, кличуть до себе: напийтеся моєї води! Така холодна, джерельна, кришталева. Нап’ешся її, і сила появляється.
З піснею “Розпрягайте хлопці коні” на сцену виходять хлопці.
2-га ведуча. Криниця глибока. Вода в ній – чиста і смачна. Зачерпав її газда і ніс до хати, де господиня варила вечерю, напував нею коня, прозорі кришталеві бризки летіли – ручки дитини. Але одного дня вода в криниці стала кров’ю. Сторч головою кидали люди людей, кидали солому, обливаючи бензином, потім патрони, гранати, міни, які вузькому кам’яному мішку робили з тіла криваве місиво. То було пекло, в якому горіло все, утворюючи конгломерат з кісток, металу, глини. Так в Яблуневі розправлялися з тими, хто осмілювався мріяти про самостійну Україну.
На сцену виходять два хлопці і дві дівчини, накривають криницю чорним покривалом і вклякають біля неї. За ними виходять хлопці і дівчата з стрічками в руках. Дівчата в чорних хустках.
Читець. Волає німо безневинна кров,
Ями очей глядять в мої зіниці,
Втекла вода з-поміж ребер криниці,
Аби ніколи не вернутись знов.
О, Боже мій, народе мій розп’ятий!
О, як болять ці цвяхи у кістках,
Ці черепи, що крізь іржаві грати
Затято й велемовно так мовчать.
Народе мій... А кров це не вода,
І крівцю проливати не годиться,
І син молитви батькової вчиться;
І смерть не запанує над життям.

Хлопці і дівчата співають молитву “Боже, послухай благання”.

2-га ведуча. За законом Божим радість життя перемагає горе, смуток. Але в пам’яті людській навіки повинні залишитися Дем’янові лази, Яблунівські криниці і багато інших українських Бухенвальдів, як нагадування про те, що такого більше не повинно повторитися.
1-ша ведуча. В народі кажуть: скільки криниць на землі, стільки зірок на небозводі. І якщо вам доводилось бачити, як падає далі небесниця, знайте, то десь засмутилося джерело. Отже, щоб не загасали зірки, оберігайте живі криниці. Нехай кожному з нас яскраво світить своє іменна зірка.
Категорія: Сценарії заходів | Додав: VVS (11.10.2012)
Переглядів: 4338 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]