Клас 10-А. Учитель Савостьянова Т.В.
Тема І.Франко «Сойчине крило». Лірична драма у прозі про непереможне кохання.
Мета. Розглянути і прокоментувати композицію новели «Сойчине крило». Розкрити образ
Марії, його неоднозначність. Схарактеризувати образ героя-адресата. Визначити
основний морально-етичний пафос новели.
Розвивати вміння робити висновки й узагальнення; образне мислення.
Виховувати усвідомлення непереможної сили кохання, здатність розуміти й прощати.
Тип уроку. Урок засвоєння нових знань. Урок-дослідження.
Епіграф. «Що таке чоловік для чоловіка? І кат, і Бог! З ним
живеш – мучишся, а без нього – ще гірше! Жорстока.
Безвихідна загадка!»
І.Франко.
Обладнання. Портрет І.Франка, художня ілюстрація до твору, портрет Гете, букет хризантем, старовинний підсвічник, аудіозапис увертюри до опери Джоакіно Россіні «Вільгельм Телль», мультимедійна презентація «Риси модернізму у творчості І.Франка».
Міжпредметні зв’язки. Музика, образотворче мистецтво, світова література, психологія.
Хід уроку
І. Мотиваційний етап.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
Важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернуться в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Л. Костенко.
-Тож ви зрозуміли, про що йтиме мова на сьогоднішньому уроці. Так, про кохання.
- асоціативне ґроно до слова «кохання».
- кольорові асоціації до поняття «кохання»
ІІ Оголошення теми й мети уроку.
Учні записують тему уроку. Звернути увагу на епіграф. Прочитати. Отже, спробуємо хоча б наблизитися до розкриття цієї вічної загадки – загадки кохання.
ІІІ Опрацювання навчального матеріалу.
Зміст роботи.
1.Виступ учня, що мав попереднє завдання.
Твір « Сойчине крило з’явився з-під пера І .Франка у 1905 році – у «золотий період» його творчості. У цей час письменник шукав нові шляхи вираження думки, опрацьовував нові теми, мотиви. Як справжній митець, письменник мав нахил «обсервувати життя в його найрізноманітніших проявах» і творив у стані «тієї ніколи й нічим не заспокоєної гарячки, котра змушує… перейматися стражданнями й радощами, думками й мріями інших людей».
2. Визначення жанру та композиції твору.
Запитання і завдання за текстом
1. Про що свідчить ще одна назва твору: «Із записок відлюдька»?
( у такий спосіб з’ясовується, що твір написаний у формі щоденникових записів. Така форма викладі дає можливість без посередників пізнати героя, його найінтимніші думки і почування, розкрити всі таємниці душі).
2. З якою метою автор обрав форму листа для розкриття подальшого сюжету твору?
(Щоб уникнути одноманітності у побудові твору та розвитку сюжету).
3. Який ефектний прийом застосував автор для прискорення та динамічності розповіді?
(Виклад у формі листа. Це лист- сповідь, що розкриває «одіссею» пригод героїні, точніше – «лиш ескіз, нарис, скелет пригод»).
4. Які форми викладу поєднує автор у творі? Що досягається завдяки цьому прийому?
(Лист переривається ліричними відступами, які відображають реакцію героя на прочитане, його роздуми – спочатку глузливі, недовірливі, навіть зневажливі, а щодалі – більш співчутливі.)
5. Які форми викладу поєднує автор у творі, що досягається завдяки цьому прийому?
(Таким чином створюється враження діалогу, дуету голосів: чоловічого – Хоми й жіночого – Мані.
6. Визначте особливості композиційної будови твору.
(Особливості композиції в тому, що експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка викладені не послідовно, а навпаки, найнапруженіші моменти обриваються з волі героїні, яка пише листа, а також ліричними відступами – роздумами іншого персонажа про цей лист.
7. Чи є у творі сюжет? Як він розвивається? Чи є це цілком епічним твором?
(Твір має ознаки новели – насичений ліризмом та драматичними колізіями).
8. «Сойчине крило» - твір, у якому синтезуються епос, лірика, драма. Спробуйте довести це.
Епічність – у широкій часовій протяжності, в епопейності подій, лірика – у музиці мови й акордових почувань, драма – у драматичній напрузі, в ущільненній часово-просторовій єдності, у діалогізмі викладу.
3. Образи твору. Мовно-стильові засоби.
Метод – творче читання. Прийоми – коментоване, виразне читання, читання під музику.
Запитання.
- Які асоціації і почуття викликає у вас зустріч Нового року?
- Ваші відповіді подібні до таких.
«Що таке празничне стрічання Нового року? Шумне товариство, молоді жіночі голоси, мов срібні дзвоники.. Світло салону. Звуки фортеп'яна. Хор, пісні, сола... Декламація, брава, оплески. Жарти. «Кришталева чаша, срібная криш...» Наближається північ. Починає бити дванадцята. Всі підносять чарки, вихиляють душком, а батько родини кидає свою додолу. Нехай так пропадає всяка турбота! Бреннь! І раптом гаснуть світла. Всі запирають у собі дух. Вам... бам... бам... Числять до дванадцяти. Най жие Новий рік! Най сяє нове щастя! Світла! Музика. Пісні. Нові чарки, нові тости. Поцілуї. Радість і стиски рук...»
Справді, опис Франка, незважаючи на окремі деталі побуту початку ХХст., якнайповніше відображає всі відтінки почуттів людей у новорічну ніч. Як досягається мистецька довершеність вислову?. Це експресивно забарвлені вислови, відтворення звуків бою годинника. Короткі називні та неповні речення.
- наступний уривок читається під музичний супровід (аудіозапис увертюри до опери Джоакіно Россіні «Вільгельм Телль». Для представлення світу естетичних уподобань Массіно (Хоми) створити невеличку експозицію: портрет Гете, букет Хризантем, кілька гарно оправлених книг, тека з паперами, свічка у старовинному підсвічнику…
«Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти — хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником.»
Після прослуховування уривка – запитання:
1. Який рівень естетичних смаків та уподобань героя?
2. До якого прошарку суспільства належить персонаж?
3. Про що свідчить така обстановка в кабінеті?
(Можна зробити висновок, що герой твору – естет, рафінований інтелігент, який добре розуміється в мистецтві, начитаний, цілком сучасний. Про це свідчить і обстановка в його кабінеті. Автор вдається до детального опису всіх подробиць, щоб психологічно підготувати читача до того, що цей світ, витворений героєм, є мушлею, де ховається його самотність).
- зачитати ще один уривок:
У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко.
Сьогоднішній празник буде заразом перший тріумф мойого нового світогляду, нової життєвої норми. А ся норма — старе Горацієве: Аециат хегуаге тепіет!
(Зберегти рівновагу духу!)
Без оптимізму, без зайвих надій, бо оптимізм — се признак дитячої наївності, що бачить у житті те, чого нема, і надіється того, чого життя не може дати.
Без песимізму, бо песимізм — се признак хоробливої малодушності, се Іевіітопіит раирегіаіія(Свідоцтво вбожества.), яке сам собі виставляє чоловік.
Без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму! Без зайвого завзяття та жорстокості в життєвій боротьбі, але й без недбальства та слямазарності. У всьому розумно, оглядно, помірковано і поперед усього спокійно, спокійно, як годиться сорокалітньому мужеві. Дурень, хто на порозі сорокового року життя не пізнав ціни життя, не зробився артистом життя!
Я пройшов важку школу і, здається, навчився в ній дечого. Я погубив багато цвітів по життєвій дорозі, похоронив багато ілюзій та охоронив коштовний плід і виніс його зі всіх катастроф, як Камоенс свої епопеї з кораб-лекрушеня, а се, власне, ту вмілість жити і насолоджуватися життям.
Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!
Життя — се мій скарб, мій власний, одинокий, якого найменшої частинки, одної мінутки не гідні заплатити мені всі скарби світу. Ніхто не має права жадати від мене найменшої жертви з того скарбу, так, як я не жадаю такої жертви ні від кого. Суспільність, держава, народ! Усе се подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля а другий паралельний із ним, виплетений із м'якої павутини — конвенціональної брехні. Один в'яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю. Живе, реально живе, працює, думає, терпить і бореться, паде й тріумфує тільки одиниця. І моя скромна одиниця доходить до того, щоб тріумфувати по многих і болючих упадках. Тріумфувати не шумно, со тимпани і органи, щоб шарпати слухи ворогів і будити зависть завидющих. Се тріумф тріумф не має ворогів і не будить нічиєї зависті. Та він правдивий, глибокий і тривкий. Він не моментальний, не вислід шаленої боротьби і зусилля. Се моє щоденне життя, але піднесене до другого ступня, осяяне подвійним сонцем, напоєне красою і гармонією.
Я витворив собі оте життя як нездобуту твердиню, в якій живу й паную, з якої маю широкий вигляд на весь світ та яка, проте, не стоїть нікому на заваді, не дразнить нікого своїм видом і не манить нікого до облоги. Ся твердиня побудована в моїй душі. Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і постороннє, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духовні добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя. Я працюю в однім бюрі, занятий працею, що напружує мій розум, але не торкає серця. Я поводжуся зі своїми зверхниками і товаришами по бюру та іншими знайомими чемно, навіть дружньо, але здержано. Всі вони поважають мене, але ніхто з них не має доступу до мойого «святая святих», нікому я не відкриваю своєї душі, та й, сказати по правді, ніхто з них не виявляє надмірної охоти заглядати в мою душу. Таких надмірно цікавих я вмію швидко висунути поза клямру своєї знайомості.
І ніхто з тих, що кланяються мені на вулиці, стискають мою руку в каварні, радяться зо мною в бюрі, ані не догадується, що у мене поза тим конвенціональним, шаблоновим життям е своє, інше, окреме. Ніхто не підозріває в тім сухім формалісті та реалісті духового сибарита, артиста, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити. Мій тріумф тихий і ясний, як погідний літній вечір.
- Запитання.
1.Яким постає перед нами герой?
(Він самотній, живе в ілюзорному, створеному ним самим, світі. Основний тип світогляду – «без зайвої байдужості і без зайвого ентузіазму», уявляє, що нарешті став «артистом життя», осяяного «подвійним сонцем». Одне – у вимушеному побуті,серед інших людей, друге – сонце його душі, у його кабінеті, де він «сам свій пан»).
2. Чому Франко так ретельно виписав навіть святковий стіл Хоми та «меню» розваг, які герой підготував собі на новорічну ніч?.
( Автор вдається до детального опису всіх подробиць, щоб психологічно підготувати читача до того, що цей світ, витворений героєм, є мушлею, де ховається його самотність).
3. Що вносить сум’яття у розпорядок дня героя? Як це вплинуло на весь подальший хід сюжету?
Учениця читає уривки з листа Марії.
Чи тямиш мене? Тямиш ту весну з її пурпуровими сходами сонця, з її теплом і ясністю, з її бурями, мов сварки закоханих, з її громами, мов крики любих дітей, що пустують у широких покоях? Се я була.
Тямиш той ліс із його полянами і гущавинами, з його стежками й лініями, з його зрубами та хащами, і а скрізь розлита була велична гармонія, і життя йшло рівним могутнім ритмом, що передавався душам людським? Тямиш той ліс, мій рідний ліс, якого нема другого в світі? Се не був ліс, се я була.
Чи тямиш мене?
Тямиш ту лісничівку в самій середині того лісу? До неї сходилися всі лісові дороги, як артерії до сонця, а з неї виходив лад, і порядок, і сильна воля на всі окраїни лісу. А в ній кублилося тихе, відлюдне життя старого батька і молодої дівчини. Лунали голосні, різкі, з золотого серця пливучі мужеські слова і ще голосніші, дзвінкіші сміхи і співи дівчини-пестійки. Тямиш її? Се я була.
Чи тямиш мене? О, я знаю, що ти тямиш мене! Мусиш тямити! Неможливо, щоб ти забув мене! Я ж сконцентрувала всю силу своєї волі, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі й тіла, щоб навіки, незатертими буквами вписатися в твою тямку. Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора. Оповідання батька і шум лісу. Рев бурі і тихі шептії дружньої розмови. Все, все те була штафажа, були декорації для моєї ролі, яку я хотіла відіграти перед тобою, щоб лишити в твоїй душі незатерте, незабутнє, високоартистичне вражіння, таке вражіння, де ілюзія ані на волосок не різнилася від найпоетичнішої дійсності. Ха, ха, ха, пане артисте, вдячний ти мені за мою ролю?»
Я не винувата, що ти в моїм житті був тим палким сонцем, яке змушує квітку розвитися і розпуститися і відкрити свою чашечку, і розлити свої найкоштовніші пахощі. І признайся одверто, перед самим собою, чи ти тоді не був щасливий? Чи я не була квітчастим оазисом у твоїм житті? Чи ти в нашій лісничівці не пережив найкращого літа, яке взагалі випало тобі на долю на твоїм віці?
Чи осмілишся кинути каменем на мене за те, що я покинула тебе? Гай, гай, Массіно, в такім разі камінь упав би на тебе самого. Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене. От що, небоже! Ти мав часу шість місяців і не зробив нічогісінько для того. Хіба ж я тому вина
Се я, Массіно, я мала би право нарікати на тебе, проклясти тебе. Адже признайся по щирості перед собою самим: ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се. Як мене боліло те, того ти не знав і не відчуєш ніколи, ти, поганий егоїсте й сибарите! Але маєш за се кару! Я покарала тебе, і, коли у тебе е хоч шматочок людського серця в грудях, ти мусив відчути ту кару і мусиш іще не так, не так відчути її!
Та проте, Массіно, не сердься на мене! Я, караючи тебе, потерпіла сто, тисячу разів дужче, як ти, і за моє терпіння...».
Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура.
А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що се летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина залетить, то від твоєї душі буде залежати, чи прилетить і друга. Коли в твоїм серці е ще хоч іскра любові до мене, хоч крапелиночка бажання — побачити мене, то се буде та сила, яка притягне й друге крило, другу половину моєї душі до тебе.
Лети ж, сойко, в далекий світ! До того, що любив слухати твойого скрекоту, любив дивитися в твої очі! Затріпочи отсим крилом над його душею і роздуй те, що там тліє ще під попелом байдужності та розчарувань! Навій на нього солодкі мрії, любі спомини! Розворуш його серце, щоб забилося невимовною тугою, запали в його очах блискучі іскри, щоб горіли, як дорогі брильянти, і потім угаси їх слізьми, мов перлами та пишними кришталями!
Як тон листа розкриває героїню?
(насичення питальними реченнями, зокрема повторення фрази «Чи тямиш мене?», створює силове поле присутності героїні. Передається вир почуттів, «огонь пристрасті», описи страждань, випробувань героїні)
Як змінюється психологічна реакція Хоми на прочитане з листа?
Від першого бажання вкинути лист у вогонь разом із колишніми почуттями та фразою: «Невже одна поява отих кількох аркушів, записаних її рукою, одного засушеного крильця давно вбитої пташини може вивести тебе з рівноваги?» до вигуків: «Женщино, демоне! Чого тобі від мене треба? Женщино, комедіантко, прокляття на тебе! Всі твої слова. І сміх, і сльози – все це комедія, все роля, ошука!..» І нарешті: «Де мої сподівані радощі? Де мої естетичні принципи? Де моє тихе задоволення? Пропало, пропало все! Ось де життя! Ось де страждання! Ось де боротьба, і розчарування, і безмежні муки, і крихітки радощів, задля яких і безмежні мук не муки».
4.На чому базується конфлікт між героями?
( Уривок» « Ти весь думками й душею буяв у будущому, в громадській праці, а не знав, що діється ось тут коло тебе… У мене перед очима миготіли, мерещилися та іскрилися інші, широкі, чудові світи. Світи, про які тобі й не снилося, бідний мій Массіно. Світи, повні невимовної розкоші, вольної волі, палкого кохання»)
Висновок: конфлікт між громадським і особистим. Проте Франко поглиблює конфлікт між героями на психологічному рівні.
5. Осмислення характерів героїв.
Марія
- яка за вдачею Манюня?
- Що переважає в її характері: раціо чи емоціо?
- Чи відповідає опис зовнішності героїні її внутрішньому світовї?
- Убивство сойки. Як ви поясните вчинок героїні, зважаючи на її характер?
- Вчинок Марії ви розцінюєте як легковажний?
- Як його розцінює головний герой? Автор?
- Чи може помилка Марії стати застереженням і для сучасних читачок?
( з перших рядків листа нібито намічається сюжетна лінія фатальної жінки. Потім думка дещо змінюється. Сміх – це перше, що подає автор у характеристиці героїні. Образ сміху відтворює її ставлення до життя. Манюся відчуває поезію лісу, ототожнює своє життя з лісовим. «Я ж сконцентрувала всю силу своєї любові, весь огонь своєї пристрасті, всі чари своєї душі в твою тямку». Таке признання з вуст закоханої дівчини ми чуємо вперше в українській прозі. Образ фатальної жінки набирає чітких новаторських рис. Враження, яке вона хотіла справити на Хому, мало бути «високо артистичним», пейзажі стали «стафажем», однак у ньому героїня – найвагоміший елемент.
Прагнення жити, а не лише існувати, «статися», а не просто «бути» - це прагнення й штовхнуло Манюсю на той жорстокий шлях, визначило її долю. Але життя не вбило в Марії здатності кохати того, хто із самого початку був сенсом її життя: «Думка про тебе додає мені сили і впевненості серед отсього пекельного життя».)
Хома
- що основне в характері Массіно?
- Чи погоджуєтеся ви з таким твердженням літературознавця І. Денисюка, що герой за вдачею – «меланхолік; психічні процеси його протікають глибинно, десь у «підземеллі». Його пасивність і врівноваженість видаються Манюні байдужістю, егоїзмом і сибаритством». А яка ваша думка?
- Чи здатний Массіно на всепрощення? (Відповідь на це питання – залитий слізьми лист. І перед читачами вже не скептик, не естет, а жива людина: «Де ти, озовися? Нехай у цю новорічну годину хоч дух твій перелине через мою хату і торкне мене своїм крилом!.. Може, й я прокинуся, і стрясу з тебе ті пута, і рвануся до нового життя!»
- А ви змогли б простити так, як Массіно? (метод «Прес»)
6.Образи-символи
- Сойчине крило – це символ вірності, кохання й уміння прощати.
- Червона з білими цятками сукня. У ній втікає героїня, у ній вона й повертається. Це символ не лише пам’яті, а й вірності.
- Парадигма втечі – повернення.
Втеча Манюсі від себе, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу.
Втеча Хоми-Массіно від себе як громадського діяча в софістику «артиста життя», відчуженого від життя дійсного.
Повернення героїв до своєї справжньої сутності, до душевної чистоти, до людей, до рідного краю.
Віра. Усі жахливі перипетії, подвійна спроба самогубства не вбили в Манюсі віри в себе, у людину загалом. Однак усе це далеко не однозначно. «Віриш у бачення тая? Я вірю. Здається, що якби на хвилю перестала вірити, здуріла б, руку наложила б на себе. А може, ся сама віра – симптом божевілля?».
7. Про новаторство І.Франка
Презентація.
ІY. Підсумок уроку.
- незакінчене речення: «Прочитавши новелу, я зрозумів…, я подумав…, я переконався…,
я хочу сказати…, я вирішив…»
Висновок (учитель)
Справді, кохання виявилося непереможним, незважаючи на легковажний вчинок та подальші драматичні обставини героїні, болюче розчарування і добровільно-вимушену самотність героя. Франко ж постав перед нами майстром «новели характерів», автором оригінального твору, що «скристалізувався як сплав різних родових та видових цінностей, як вияв багатогранності таланту».
V. Домашнє завдання. Обов’язкове: написати власне висловлення на тему «Уміння прощати – велика наука». На вибір: створити кольоровий портрет героїні новели.
Новаторство Франка
Жанр Стиль Образи
«Сойчине крило – новела, у якій
синтезовано епос, лірику й драму Твір написано у формі
щоденникових записів і листа.
Новітня інтерпретація жіночого образу.
Ліризм, емоційність, схвильованість викладу. Увага сконцентрована на особистості, її внутрішньому світі;
Драматична напруга Поглиблена психологізація образів
Таблиця заповнюється в ході аналізу новели?
Модернізм – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі ХІХ – ХХ ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті, а також ліризм і естетизм.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Оповідання – невеликий епічний твір про одну або кілька подій у житті персонажа, що відіграють важливу роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Повість – розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Модернізм – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі ХІХ – ХХ ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті, а також ліризм і естетизм.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Оповідання – невеликий епічний твір про одну або кілька подій у житті персонажа, що відіграють важливу роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Повість – розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Модернізм – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі ХІХ – ХХ ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті, а також ліризм і естетизм.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Оповідання – невеликий епічний твір про одну або кілька подій у житті персонажа, що відіграють важливу роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Повість – розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Модернізм – філософсько-естетична й художня система, що склалася на межі ХІХ – ХХ ст. і об’єднала новітні напрями й течії, яким притаманна більша увага до внутрішнього світу людини і більша творча свобода у його розкритті, а також ліризм і естетизм.
Новела – один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.
Оповідання – невеликий епічний твір про одну або кілька подій у житті персонажа, що відіграють важливу роль у його долі. Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стислість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.
Повість – розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів. |
|
