18 березня 2015 року в музейній кімнаті Т.Г.Шевченка Миргородської гімназії імені Т.Г.Шевченка пройшла година спілкування для учнів 6-А класу за творчістю українського поета Віктора Баранова «... Лечу, горю, згораю і люблю», яку провела класний керівник, завідуюча музейною кімнатою О.С.Савастеєнко.

Мета: ознайомити учнів із життєписом і творчим доробком відомого українського поета, прозаїка, публіциста Віктора Баранова, допомогти їм збагнути художні засади митця, оприявлені в поетичному слові; удосконалювати навички виразного і вдумливого чи­тання поезії, поглиблювати вміння на основі прослуха­них віршованих творів визначати мистецьке кредо по­ста; виробляти сталий інтерес до красного письменства та прищеплювати звичку відстежувати сучасний літе­ратурний процес; плекати в учнів почуття національної гідності, віри у творчі сили народу; формувати внутрішню потребу пізнавати свою історію, глибоко вивчати рідну мову, освоювати народнопісенні скарби.

    Талановитий письменник, поет, публіцист, Віктор Баранов – митець із глибоким національним корінням, людина високої культури і ніжних почувань, що сміливо занурюється в найболючіші проблеми сучасності. Ще 1989 року він написав вірш «До українців», який набатом ударив у кожне українське серце! Це твір-застереження справжнього патріота, безмежно відданого матері -Україні. Це твір-заклик до наших сучасників, до їхніх душ, розуму, людської гідності. Це твір-вибух, який будить оспалих, піднімає з колін зневірених, роз­криває очі тим, хто хоче знати, «чиїх батьків ми діти» і що «діялось колись в Україні». Це твір-запитання, від якого не можна відмахнутися, кожен має дати відповідь - передусім перед власною совістю: «Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?».

До українців

Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордиться, що ми - українці?

І що є в нас душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в'ється,

І що ми на Вкраїні - таки український народ,

А не просто населення, як це у звітах дається.

І що хміль наш - у пісні, а не у барилах вина,

І що щедрість - у серці, а не у крамничних вітринах,

І що є у нас мова і що українська вона,

Без якої наш край - територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу і до кожного з вас: «Говори!»

Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати.

Запитаймо у себе: відколи, з якої пори

Почали українці себе у собі забувати?

Запитаймо й про те, як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел, і стежок від порога.

Українці мої! То вкраїнці ми з вами - чи як?

Чи в «моголах» і вмерти судила нам доля пихата?

Чи в могили забрати судилося наш переляк,

Що розцвів нам у душах смиренністю «меншого брата»?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...

Знаю добре, що й вам вони теж не солодкі гостинці,

Але мушу казати, бо серце мов свічка сплива,

Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.

Я вже й сам ладен мовить: «Воно тобі треба? Стерпи...»

Тільки ж хочу, вкраїнці, спитати у вас нелукаво:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи?

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

То хіба ж не впаде, не закотиться наша зоря

І хіба не зотліє на тлін українство між нами,

Коли навіть на згарищі долі й зорі Кобзаря

Ми і досі спокійно себе почуваєм хохлами!

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом - і не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна...

У кожному рядку цього вірша - біль і гостра перейнятість долею українства, за якими про­читується життєва філософія і громадянська позиція автора, у чиєму серці «прозріння, сильніше від смерті й любові».